Проте далі у них з’явилися важливіші справи, аніж ображатися один на одного. Втікачі вже були недалеко від Ташбану. Тут їм траплялося дедалі більше великих сіл, а на дорогах панував жвавий рух. Цей відрізок шляху вони долали поночі, а вдень ховались у різних криївках. І щоразу на зупинці зав’язувались суперечки, що їм робити, коли доберуться до Ташбану. Звісно, кожному хотілося, аби це розв’язалося само собою, але врешті настав час, коли треба було прийняти якийсь рішенець. Аравіса вже більше зважала на думку Шасти, бо взаєморозуміння, як правило, з’являється тоді, коли треба разом щось зробити, а не під час даремних балачок.

Бругу сказав, що спершу треба подумати, де вони зустрінуться, якби часом погубились у місті. На його думку, найліпше було б на древньому покинутому цвинтарищі. Це край міста, далі вже починається пустеля. «Гробниці там — як вулики, тільки дуже великі, — говорив він, — їх неможливо оминути. І жоден калорменець туди не пхнеться: вони вважають, що у склепах живуть вовкулаки, і бояться цього місця гірше від смерти». Аравіса спитала, чи там справді є упирі, а Бругу відповів, що вільні нарнійські коні не вірять у калорменські байки. Шаста теж сказав, що він не калорменець і йому нема діла до всяких історій про привидів і перевертнів. Слова Шасти справили враження на Аравісу, хоча, треба зауважити, вони не зовсім відображали те, що хлопець відчував насправді. Мало того, було зачеплено її честолюбство, тому дівчина без вагань заявила, що її не злякає ніяка нечисть. Отож було вирішено, що цвинтарище за Ташбаном стане місцем їхньої зустрічі. Всі втішилися, що вдалося дійти згоди у такій важливій справі, але тут Гвіна із притаманною їй делікатністю зауважила, що зараз питання не в тому, де вони здибаються, коли минуть Ташбан, а в тому, як їм через нього пробратися.

— Ми вирішимо це завтра, шановна пані, — сказав Бругу. — А зараз було би незле трохи подрімати.