— Ваші величності, — сказав фавн, — принц просто перегрівся на сонечку. Ви тільки гляньте на нього! Хлопцеві геть памороки забило, аж не тямить, де він і хто він.

Це вплинуло: Шасту перестали картати, перестали засипати питаннями, натомість поклали на диван, під голову зручно підмостили подушку, напоїли холодним шербетом із золотого пугара і вирішили, що хлопцеві потрібен спокій.

Із Шастою ніколи не траплялося чогось подібного. Він навіть уявити собі не міг, що лежатиме на чомусь такому зручному, як цей диван, або що питиме щось таке смачнюще, як шербет. Проте його турбувало, що сталося з иншими і як, урешті-решт, йому звідси втекти, аби зустрітися з друзями на цвинтарищі, та що буде, коли повернеться справжній Корін. І все ж усі ці сумніви не могли зруйнувати відчуття спокою і комфорту. Зараз Шасту цікавило, що смачненького запропонують йому після відпочинку.

У тій кімнаті були різні цікаві істоти. Поруч із фавном сиділи два гноми (таких істот Шаста теж ніколи не бачив) та великий крук. Були також люди — старші від Шасти, але не набагато. Усі чоловіки та жінки мали доволі миловидні обличчя, мелодійні голоси і взагалі були приємніші у спілкуванні від будь-якого калорменця. Вони саме щось жваво обговорювали, і Шаста зацікавився темою бесіди.

— Шановна панно, — звернувся король до королеви Сюзан (це була дівчина, що обнімала Шасту), — що Ви вирішили? Ми тут сидимо уже три тижні. То як, вийдете заміж за того смаглявця, принца Рабадаша, чи ні? Він-бо так наполегливо добивається Вашої руки!