Боюся, що у той момент Шаста взагалі не думав про те, що станеться з Коріном, коли той залишиться у Ташбані. Хлопцеві, правда, трохи муляло, що Аравіса та Бругу марно дожидатимуть його на цвинтарищі. Але далі Шаста сказав собі: «Гаразд, що я можу вдіяти? Аравіса і так вважає, що я не гідний подорожувати у її товаристві, то хай радіє, що лишилася сама». Та й, метикував Шаста, набагато ліпше добиратись до Нарнії морським шляхом, аніж брести по розпеченій пустелі.

У голові Шасти роїлися різні думки про те, що з ним може статися, та за якусь хвилину він солодко позіхнув раз… удруге… і поринув у сон. Нічого дивного: він-бо устав на зорі, здолав такий довгий шлях, аж до самого Ташбану, пережив стільки пригод, а оце смачно попоїв і приліг на дивані у світлиці, де так гарно і свіжо, де нікого немає, де так тихо… хіба ось бджола залетіла у розчинене віконце… Повірте, якби ви опинились на місці хлопця, то так само не знайшли б у собі сили змагатись із дрімотою.

З міцних обіймів сну Шасту вирвав гучний хряскіт. Хлопчина від несподіванки аж підстрибнув на ліжку й одразу широко відкрив очі. Обвівши поглядом кімнату, він зрозумів, що спав кілька годин, бо тіні перемістилися в инший бік. Далі помітив, що від коштовної порцелянової вази, яка стояла на підвіконні, коли він обідав, залишились лише розсипані по підлозі друзки. Шаста побачив дві руки на підвіконні, що аж побіліли від напруження: хтось з усіх сил дряпався по стіні, намагаючись потрапити через відчинене вікно до кімнати. Спершу з’явились голова і плечі, а за хвильку підвіконня осідлав якийсь хлопчина.

Шаста ніколи не бачив себе у дзеркалі. Та навіть якби й бачив, то навряд чи у цей момент зрозумів би, що хлопець цей схожий на нього як дві краплі води. Правда, зараз незнайомець виглядав так, що його взагалі було важко упізнати: повіка заплила, під оком велетенський синець, в роті бракувало зуба, одіж, колись гарна і багата, зараз перетворилась у брудне лахміття, а лице замащене кров’ю та болотом.