— Ху-у, прийшов, нарешті, — полегшена зітхнув кінь, коли Шаста повернувся. — Я вже почав було хвилюватись, чи не трапилось чого.

— Я забрав зі стайні твої речі, — відповів хлопець. А тепер скажи, як їх на тебе натягти?

Далі Шаста узявся запрягати коня, пильнуючи при цьому, аби нічого не брязнуло, не задзвеніло, а кінь давав йому поради: «Підтягни-но попругу», «Намацай пряжку, ні-ні, нижче», «А тепер підкороти стремена». Коли справу було завершено, кінь промовив:

— Гаразд, послухай: про людське око нам потрібні віжки, але тобі зась пускати їх у хід. Прив’яжи їх до сідельної луки, але вільно, так, аби я міг повертати голову як мені забагнеться. І пам’ятай: ти їх не чіпатимеш.

— А для чого вони тоді? — здивувався Шаста.

— Взагалі для того, щоби мною правувати, — відповів кінь. — Та я маю намір провадити сам, то ти, будь ласкав, тримай руки при собі. І ще одне: я не дозволяю тобі хапати мене за гриву.

— Але послухай, — спробував заперечити Шаста, якщо я не триматимусь за віжки чи за гриву, то як узагалі втримаюсь на тобі?

— Триматимешся ногами, — відказав кінь. — У цьому-бо суть доброї верхової їзди. Якомога сильніше обійми мене колінами за тулуб. Та сядь рівно… рівненько як жердина; лікті притисни до боків. До речі, а що ти зробив з острогами?

— Одягнув їх собі на ноги, ясна річ, — відповів Шаста. — Я знаю, для чого вони.

— Ну то зніми їх і поклади до сідельної сумки. Доберемося до Ташбану, то продамо їх. Готовий? Що ж, пора: давай, сідай у сідло.

— О-о-о! Який-бо ти височезний! — засапався Шаста, бо з першої спроби у нього нічого не вийшло.

— Я кінь — і все, — прозвучала гордовита відповідь. А ти вилазиш на мене, мов на копицю сіна! Отак, тепер ліпше. А зараз сядь рівно і згадай, що я тобі казав. Так, притисни коліна. Сміх та й годі: мені, який водив у наступ кавалерію і не раз вигравав кінні перегони, доводиться мати на собі отакого горе-вершника, який тримається у сідлі наче міх з картоплею! Та гаразд, гайда звідси, — і кінь добродушно захихотів.