— А дружина… де вона? — ледве промовив я. Баба не відповіла. Гірко глянула на мене, схлипнула, витершись фартухом. Я зрозумів її нехитрий жест. Хіба не ясно і так? Ось на стіні фотографія. В сосновій пофарбованій рамці. Колись тут було двоє. Радісні, всміхнені, сповнені надій. Він в чорному піджаку, вона — в білій фаті, з квітами. Він простягав їй долоні, щиро пропонуючи покласти туди не тільки руку, а все — надії, серце, майбуття. А тепер… на карточці — він один. Друга половина зяє чорною діркою. Рваний край показує, з яким поспіхом різали ножицями нещасний відбиток. І тепер стоїть дурненький усміхнений юнак самотньо, щиро простягаючи долоні в пустоту.

Нема! Нема нічого! Тільки пустка з холодними стінами, що байдуже дивились на страшну кончину матері, тільки затканий павуком прямокутник, де колись усміхалися двоє…

Геть звідси…

— Куди ти? — простогнала баба жалісно.

Хрьопнули двері. Завірюха різонула в обличчя. Я рушив прямо в поле, не розбираючи дороги, шурхаючи в заметах. Хіба не все одно. Розвіяти в заметілі останні проблиски бажань, які ще кореняться в серці, заморозити душу і погасити себе, як розпачливий вогник…

Село розтануло в суцільній імлі, десь позаду. Я йшов серед снігового хаосу — один в цілому світі. Тільки думка моя вирувала, судорожно металася навколо заплутаного клубка проблем буття, ще більше заплутуючи його…

Віра?! Ха-ха! Я вірив. Сліпо, пристрасно, віддаючи коханому серцю сподівання, весь пал душі. Життя байдуже переїхало мою віру, розчавило її. Дружина — «єдина, чудесна, неповторна», — як я часто називав її, — пестить іншого, шепоче іншому слова вірності, а шматочки фотографії самотньо лежать під піччю. Нема віри! Вона вигадка окремих щасливчиків.