Надія?! Дурниці. На що надіятись?! Я сподівався збудувати свій шлях у майбуття, щоб він ішов поряд з шляхами друзів. Я бажав бодай трохи віддячити батькам своїм за всі їх муки, за всі їх старання, за криваву працю всього життя. Де мої надії? Ха-ха! Тільки пустка світить байдужими стінами, свідками страждання і смерті…

Любов?! Що це таке? Хто вигадав дивне слово? І що воно значить?

Твої уявлення, людино, — ілюзії. І найкраще, що ти вигадала, — любов — теж ілюзія! Тобі треба жити, тобі треба на щось надіятись, тобі треба виправдати своє існування. Ось ти й породила з надр маніакального розуму химеру, якої немає в світі — любов! Ти йдеш за неї на бій, ти живеш нею, в її честь складаєш найкращі пісні. І все даремно… все даремно… Все проходить — планети, сонця, всесвіти, а тим більше проходить сон природи… А той сон — ти, людино!.. Ти і твоя смішна любов…

Я згасаючим розумом слухав цю пісню хурделиці, цей зловісний монолог темряви. Слухав і не знаходив відповіді в ослаблій душі. Психіку обплутала байдужість. Тіло втомилося і не бажало більше боротися…

Що ж, не бажаєш — не треба. Значить, кінець…

Я зупинився. Сів прямо в сніг. Піднявши комір, заплющив очі. Все одно дивитися нікуди — навколо безмежна темрява.

В голові задзвеніло. Чи, може, то свистів вітрюган в польових заметах? Байдуже… Звуки гасли. Дрімота спадала над свідомістю. Зникали бажання. До серця підкотилася тепла хвиля…

Як гарно. Як добре. Не треба ні про що турбуватися, не треба страждати. Спати… Спати…

Відійшли… відлетіли в морок останні уявлення… образи… Востаннє, мов зірочки на нічному небі, майнули якісь іскри… Згасли… Я котився з височенної гори в бездонну долину, в пітьму, в океан небуття, що важко, майже непорушно вібрував десь внизу…

І раптом… щось трапилося. Мозок роздерла сліпуча блискавиця, болем хльоснула по серцю. Міріади барв розітнули морок. Океан захвилювався, метнув могутню хвилю вгору, на її гребені виніс мою свідомість на поверхню буття.