— Що ти пишеш? — спитала вона мене нараз різко. Я підвела з переляком голову і глянула на неї.

— Ну? Що ж?

— Ет! Щось там, — відповіла я потрохи змішана. Мені стало так, якби мене хто на якім лихім учинку зловив.

— Ти не переписуєшся прецінь з ніким?

— Ні.

— Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш?

Пауза.

— Чуєш? Ти!

— Чи я маю перед тобою оправдуватися?

— Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомилася.

— Обернись до стіни та й спи!

Вона скоро піднялася й сіла прямо в ліжку.

— Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красі, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?. Ха-ха-ха! Тебе на цілім божім світі ніхто не бажає; ти не гарна!.

Я не відзивалася.

— Бідолаха з шістьома срібними старосвітськими ложечками!

Я задрижала від обиди.

Як глибоко ненавиділа я її! Однак, не відзиваючись, я силкувалась остатися спокійною. На хвилинку сховала я лице в долоні і стала пригадувати, що думала перше. Думки від її голосу, мов налякані, розпорошилися.

Вона сміялася роздразнюючим сміхом, а я чула, як мені підступала кров до лиця.

— Від бабуні лишилася ще й цукерничка. Вправді не срібна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!.

Я все ще не відзивалася.

— Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила світло і лягла спати. Ти!

Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть, З окриком дикої злості вхопила я за зошит і шпурнула ним до землі. Серце товклося в мені до розпуки, і, згорнувши руки на грудях, глянула я на неї.