— Чого тобі ще треба? — спитала голосом, що змінився від зворушення.

— Нічого від тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? — Вона говорила в зухвалім тоні, опісля мов пригадала собі щось і додала: — Чому у тебе розплетене волосся?

Я відвернулася від неї, не відповідаючи нічого.

— Я хотіла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, — домагалася вона знов.

— Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так мені здається. Може, й це не дає тобі спати і шкодить твоїй красі?

Її очі заіскрилися.

— Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь «русалку», вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. — Нараз розсміялася. — Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві «морські» очі. Знаєш що? Спродай цукерничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.

Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на неї. Уст створити не була я годна і на одно слово — ні! Але коли я підняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою.

По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль.

Глухий біль, неописане огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі — ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!.

Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.

Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе. Очі мої стулилися.