Є у мене друг — чудова людина і хороший геолог. Якось почув я, що сім’я мого приятеля переїхала на іншу квартиру.

Я поспішив на нову адресу: може, дізнаюся що-небудь про товариша, а якщо пощастить, то і його самого побачу.

Двері мені відчинив хлопчик років восьми-дев’яти. Поводився він трохи дивно: щулився, на мене не дивився, відводив очі. Хлопчик сказав, що друг мій пішов ранком і досі не приходив. Говорив він, не розтуляючи рота, крізь зуби і дуже квапився. Мабуть, я перебив йому цікаву гру. Ну, а мені поспішати було нікуди. Я зайшов до кімнати, сів на диван і став читати книгу. Прочитав одну сторінку, прочитав другу, раптом чую, за стінкою хтось заспівав:

Співає людина, ну й хай собі співає, якщо їй весело. Я те» люблю співати. Не встиг я це подумати, як за стіною знов по чулося:

Співак завів голосніше, майже кричав, а на словах «відважні ескадрони» трохи підвивав і захлинався. Потім заспівував знову і знову… і весь час про партизанів.

Я спробував читати книжку, але в мене нічого не виходило Співак так завивав, що я не витримав, вийшов у коридор: постукав у сусідні двері. Пісня залунала ще голосніше. Я навіть здивувався, як це можна так співати. Я постукав ще раз, потім ще і ще… Нарешті спів припинився, за дверима хтось зашморгав носом, і глухий голос сказав:

— Що треба?

Я попросив:

— Слухайте, чи не можете ви співати трохи тихіше?

— Добре, — погодився співак і в ту ж мить загорлав так голосно, що я аж позадкував од дверей.