Потім почалося щось незрозуміле: «йшли відва-а-а… йшли відва-а… Йшли вїдва-а…»
Я зовсім розгубився. Може, за дверима божевільний? І тоді треба кликати на допомогу лікарів, санітарів. Я обережне прочинив двері і побачив: лежить на отоманці той самий хлопчак, який впустив мене у квартиру, кусає подушку, б’є ногами по валику і горланить пісню. А з очей йому течуть сльози.
— Чого це ти кричиш? — запитав я.
Хлопчак зціпив зуби, стиснув кулаки,
— Вухо болить. — Він брикнув ногою і знову заспівав:
— От дивак! — почав було я. — Вухо болить, а ти співаєш.
Але хлопчисько глянув на мене такими очима, що я прикусив язика… Я здогадався.
Коли я був солдатом, у мене теж одного разу заболіло вухо, вночі у казармі. Плакати солдатам ні в якому разі не можна. Я ворочався з боку на бік, ось так само гриз подушку і навіть не помітив, як розтиснув пруття на спинці ліжка і засунув між них голову. Потім біль ущух і я заснув. А коли прокинувся, то не міг устати, не міг витягти назад голову. Довелося двом солдатам розтягувати пруття, а вночі я розтиснув їх один. Он який був біль.
Я з повагою глянув на хлопчика, а він на мене — засланим сльозою оком. Він мовчав, і йому це було дуже трудно. Я кинувся дзвонити по телефону в поліклініку. Мене довго розпитували, що болить, у кого болить. Нарешті сказали: «Буде лікар».
Я ходив по кімнаті, і як тільки за стіною чулося про партизанів, починав підспівувати. Ось так ми й співали: він — в одній кімнаті, я — у другій.
Незабаром приїхав лікар — молоденька чорнобрива дівчина в білому халаті. Вона одразу ж запитала:
— Де хворий?..
Я показав на хлопчакові двері. А він там знову загорлав про своїх партизанів.
— Як вам не соромно обманювати? — розсердилася дівчина-лікар. — Хіба це хворий, коли він пісні, як навіжений, горланить?