— Лікарю, це справжній хворий, це такий хворий… — І я розповів геть усе чисто.
Дівчина ввійшла в кімнату до хлопчика і чітко скомандувала:
— Струнко!.. Припинити спів!
Хлопчак затих, сів на отоманці. Сидіти смирно йому було трудно, у нього весь час сіпалися ноги.
Дівчина-лікар налила йому в вухо пахучої жовтої камфори, обіклала вухо ватою і зав’язала бинтом. А мені загадала скип’ятити воду для грілки.
Поки ми поралися, хлопчик мовчав, лише губи в нього ворушилися; він потихеньку — сам собі — співав свою пісню, Дівчина-лікар невдовзі пішла назад у поліклініку. Хворий заснув. А я сидів у кімнаті рядом, чекав свого друга і думав: «Що це за хлопець, який уміє співати тоді, коли навіть дорослі, буває, плачуть!..»
Згодом я дізнався, що ім’я в нього дуже веселе — Кешка, і почув багато різних оповідок про нього та його товаришів.
Ось вони.
ХТО НАГРІВ МОРЕ
Коли Кешка був зовсім малий, він їздив з мамою далеко на Чорне море, у Крим.
Його мама працювала на заводі і вчилася у вечірньому інституті. На заводі їй дали путівку, щоб вона відпочила як слід, загоріла. Мама вирішила взяти Кешку із собою. Усі ленінградські знайомі казали: Чорне море не таке, як наше — Балтійське. Воно величезне і дуже тепле. А ще вони казали, що по Чорному морю проходить державний кордон з Болгарією, Румунією і Турцією… Кешка був страшенно гордий з того, що побачить все це на власні очі.
Приїхав Кешка у Крим пізно ввечері і ледве дочекався ранку — надто вже хотілося йому побачити Чорне море.
Рано-вранці мама звеліла Кешці взути сандалі, і вони пішли на пляж. Море справді було дуже велике. По краях густо-синє, а посередині виблискувало золотим, і рожевим, і срібним. Кешка одразу ж захотів купатися. Він скинув сандалі, майку і навіть трусики. Але мама сказала:
— Зачекай, треба воду попробувати. — Вона походила краєчком моря, біля самого берега, і похитала головою. — Вода холодна, Кешко. Купатися ще не можна.