— Добре, — погодився Кешка; йому кортіло хутчій забрати щура. Не подобалось тільки щурове ім’я — Шкряга. — Мишко, а чому його так чудно кличуть?

— Це його моя матуся так прозвала;, у неї до тварин ніякої симпатії нема. Хочеш, вигадай інше ім’я Шкрязі — то байдуже. — Мишко погладив щура по сніжній шкірці, зітхнув і сунув подарунок Кешці в руки.

Кешка обережно взяв звірка. А Мишко сильно потер рукавичкою під носом і мовчки пішов додому на перший поверх.

Ось так почалася ця історія, трохи смішна і трохи сумна. Насамперед Кешка дав звіркові нове ім’я; тепер він називався Сніжком. Потім Кешка нагодував Сніжка ковбасою, як велів Мишко, постелив у коробку з-під черевиків вату.

— Віднині це твій дім, — сказав він. — Спи, Сніжок, — і засунув коробку із щуром під мамине ліжко. Його постіль була на отоманці.

Вранці Кешка проснувся перший: мама ще спала. Кешка одразу ж поліз дивитися Сніжка. В коробці його не було. Тоді Кешка заліз далі під ліжко, — може, Сніжок заховався там серед старих іграшок. Але щура не було видно… Кешка виліз назад, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити маму, і раптом побачив Сніжка. Він сидів у мами на грудях стовпчиком— умивався. Кешка так і завмер.

Неприємність може статися в будь-яку пору дня, але найгірше, коли вона станеться вранці,— вважай, що весь день зіпсовано.

Кешка сидів біля ліжка ні живий ні мертвий. А мама розплющила очі, моргнула, потім міцно зажмурилась і потрясла головою. Щур, як і досі, старанно вилизував шерстку і добродушно поглядав на маму червоним, як вогник, оком.

— Кешко, що це значить? — спитала мама пошепки.

— Нічого… Це Сніжок…

Мама взяла щура двома пальцями за загривок і кинула його на синову постіль.

— Дуже дотепно, — сказала мама сухо, потім устала, накинула халат і заходилася поправляти біля дзеркала своє пушисте волосся. Кешка побачив, як мама непомітно намочила пальці одеколоном і витерла їх об халат.