Мишко вискочив надвір у старих, стоптаних валянках. Шия в нього була сяк-так замотана шарфом, зате він щільно закутався в розстебнуте пальто і навіть притримував його рукою. Мишко був чимось схвильований. Він раз у раз підносив руку в яскравій рукавичці до лиця, сердито сопів і тер собі під носом. Помітивши біля стосу дров Кешку, Мишко підійшов до нього і, дивлячись собі під ноги, похмуро сказав:

— Кешко, ти правильна людина… Хочеш, я тобі щось подарую?

— Хочу, — зразу ж погодився Кешка.

— А не відмовишся? — не підводячи очей од своїх валянок, запитав Мишко.

— Ну хто ж од подарунків відмовляється? — щиро здивувався Кешка.

Його друг не любив попусту балакати і, якщо заговорив про подарунок, — значить, подарує. Але що?.. Кешку страшенно мучила цікавість, однак у таких випадках треба зберігати абсолютну байдужість і спокій. А Мишко тим часом посопів трохи, долаючи в собі останній жорстокий сумнів — віддавати чи ні? — і рішуче промовив:

— Гаразд… Тільки гляди — бережи й піклуйся… Я тобі його як найліпшому другові дарую. — Мишко відхилив комір, тихо покликав: —Шкряго… Шкряго… — І раптом з-під Мишкового шарфа висунулась біла мордочка, покрутила гострим носом, метнула туди-сюди червоними оченятами і заховалась.

— Що це за диво? — спитав Кешка.

Мишко посміхнувся і відповів, що це зовсім не диво, а звичайний білий щур.

— Дуже розумний, — переконував він. — У вашій квартирі жодної миші не буде, — всіх пожере. А який охайний — страх… Шкряго, Шкряго, — знову лагідно покликав він.

Щур знову висунувся, але тепер уже з рукава. Огледівся і виліз увесь. Він був великий, завбільшки з долоню, тільки значно вужчий і дуже гарний — весь білий, як сніг. Щоправда, вигляд йому трохи псував довгий хвіст — рожевий і зовсім голий.

— Шкряжечко, — примовляв Мишко, — ти не бійся, у Кешки тобі добре буде: він хороший, ласкавий… Ти чуєш, Кешко? Годуй його інколи ковбасою.