Як болять тобі твої поліські Лідіце, так болить і мені ота гірка, найтрагічніша стрічка життя. Є такий біль, що, мабуть, назавжди в душі запікається. Кровоточить - чого не торкнись… Закривавлений наш студбат, що стоїть у житах, схилившись над першою молодою смертю… І живий Дніпрогес, взятий на коротке замикання, де мертво горять генератори і полум'я бурхає з вікон машинного залу… Той смуток нищення, відчай, той біль, що вже перестає бути болем, - якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрює? Болить? Чи, може, саме тому й варто братися, що болить?

- Так, так, ви це повинні зробити, - наполягає Сергій. - Більше того: ви не маєте права не зробити цього!

Фільм про найтяжче? їх, ніким не зафільмованих, воскресити й вивести на екран… Чи, може, це не зовсім навіть етично - друзів своїх вивести напоказ, зробити об'єктом мистецтва? Адже вони зовсім не готувались до ось такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Ніхто з них не думав, що якийсь його жест, і слово, і вчинок раптом колись постане у світлі екрана для всіх. І, нарешті, що скажуть вони для нього, який житиме в третім тисячолітті, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати? Чи треба, щоб знав? Щоб почув їх і зрозумів? І все- їхнє щоб-взяв собі на карб?

Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобі назрівало. Може, ще навіть тоді, коли в шинелі демобілізованого прийшов на відбудову свого Дніпрогесу, до й зустрів того заслуженого кінововка, чия камера саме увічнювала хаос залізобетонних руїн. Робітник-освітлювач був йому потрібен. Хлопець, який досі цим займався, зірвався з руїн арматури, дістав серйозну травму, його відправили в лікарню, - терміново треба було кимось замінити, і цим кимось виявився ти. Велетенські руйновища гідроспоруди, пороги, люге ревіння води крізь проломини в греблі - все це треба було зафільмувати, сама історія замовляла той кінодокумент. Дніпрогес - столиця турбінного світла, синя казка твого дитинства, вона мала знов відродитись!