На іменини подарував дідусь Юрасикові телевізора — такого гарнесенького, невеличкого.

І ось що було одного вечора, коли скінчилася передача “На добраніч, діти!”. Того вечора телевізор раптом промовив до хлопчика: “На добраніч, хлопчику!” — і вимкнувся. Хлопчик був вражений: то це не простий телевізор, коли він розмовляє з ним: це ж справжній Чарівний Екран.

— Постривай, Телику! — швидко озвався Юрасик. — Зараз буде таке гарне кіно. Увімкнись хоч на часину!

— Треба спати! — суворо відказав йому Телик. — Відпочивай, ти стомився за день. Я — теж.

— Бач, він теж утомився! — стиха буркнув Юрасик, умощуючись в ліжку. — Та ледачішого, як цей Телик-вертелик, не було нікого й не буде! Годину собі попрацював, і вже він зморився!.. Хіба ні? — спитав він так собі, нікого.

І тут Чарівний Екран кліпнув, кахикнув і спитав насмішкувато:

— Ти все сказав?

— Усе, — сердито буркнув Юрасик.

— А добре тобі буде, як я для тебе зовсім не вмикатимусь?

— Ой лишенько! Ходитиму собі з мамою в кіно, з татом — на стадіон. Ще й краще мені буде.

— Он як!

Чарівний Екран, напевно, образився, але, помовчавши, все ж спитав:

— Скажи-но мені, ким ти хочеш стати?

Юрасик подумав і сказав:

— Ну… космонавтом.

Диво дивне: вперше увімкнувся Чарівний Екран такої пізньої години, і перед Юрасиком постав покопирсаний Місяць, з горами та ущелинами, а на ньому — місяцехід.

— Дивись добре, Юрасику, — промовив до хлопчика Чарівний Екран. — Споконвіку люди мріяли поглянути на Місяць зблизька. І хто ж, по-твоєму, допоміг це зробити? Звичайно, телевізор.