— Гарне прислів’я, — похвалив індус. — Не підставляй очей під росу…

— Спати! — гукнув Бояк. — Спати, браття! Завтра раненько — до праці!

Барак загув, заклекотів. Полонені почали вмощуватися на нарах. Михайло ліг теж. Розмотав обмотки, роззув черевики. З полегшенням розправив стерті пальці.

В приміщенні спалахнули тьмяні лампочки. Гомін затихав.

Гаррі повернувся до сусідів, прошепотів:

— Спати не хочеться. Давайте познайомимось…

— Ми ж знайомились, — здивувався Михайло.

— Знати ім’я — то не знайомство, — заперечив американець. — Хочеться знати про життя свого друга. І знаєте чому?

— А чому? — поцікавився Сагайдак.

— Світ розділяється надвоє. Світло, пітьма. Це ясно. Ми всі — за людяність, за життя, за любов. Вони — вандали. Але ж і ми — різні. Що ж єднає нас? Хочеться знати…

— Мудре бажання, — згодився індус. — Я підтримую. Михайле, ти наймолодший — починай…

— Людям не дамо спати. Кричатимуть…

— А ми тихенько.

— Гаррі ж нічого не зрозуміє. А англійську я слабо знаю…

— Я йому швиденько перекладатиму. Давай, давай, Михайле… говори… Мені дуже цікаво знати все, все про тебе… Книги — то одне, а жива психіка — інше. Я хочу знати більше про вас, зовсім нових людей…

— Ну який я «новий»? — зітхнув Михайло. — Звичайний хлопець. Таких мільйони…

— Ви й самі себе ще не знаєте, — запевнив Свамі. — І це прекрасно. Пахуча троянда не усвідомлює своєї краси. Говори, говори…

Сагайдак прислухався. Десь за стінами барака перегукувалися вартові, потужний промінь прожектора мацав пустельне дворище табору, інколи вривався до приміщення, мертвотним світлом осявав ряди полонених. Чулися стогони, хтось розмовляв уві сні. Дивно, химерно, неймовірно. Як вийти з цієї жахливої дійсності, як перейти в далекий світ дитинства?

Михайло відсунувся до стіни, приліг на лікоть. Свамі й Гаррі схилили до нього голови. Сагайдак говорив уривчасто, глухо, ніби вириваючи слова спогадів з минулого. Індус одразу ж переказував тихим голосом зміст його розповіді: