— Дніпро… Друзі, як вам передати красу його? Це неможливо… Спокійний плин, широчінь, білосніжні, жовті, блідо-жовтаві піски, чарівні луки, покриті травами й квітами… Я любив босоніж бігати між квітами, любив лежати в густій траві і дивитися в небо. А потім купатися в прозоро-жовтій воді, ловити колючих окунів у корчах лози й плавати через потужні вири, з острахом і гордістю відчуваючи під собою жадібну глибінь…

А ліс… Наші ліси особливі… Прозорі, чисті, сповнені легким духовитим запахом хвої… Я любив збирати гриби, суниці. Любив слухати співи пташині навесні. Мати брала мене ще маленьким з собою, сідала на якомусь пеньку і мовчазно просиджувала годинами, заплющивши очі. І я не дивувався їй, бо й сам відчував дивні чари старого лісу. Я тепер згадую ті далекі часи, відчуваю відвідини лісу, як щось незвичайне… як молитву, чи що…

— Так, так, — тихенько згодився індус. — Ти добре говориш, Михайле. Далі, далі…

— А ще любив я ходити за плугом. Великі, сильні трактори тягли за собою потужні агрегати, блискучі лемеші дбайливо перевертали ситу землю, і вона парувала під весняним сонцем і дихала якимсь тривожним запахом… Галич над полями, жайворон у небі, який заливається піснями до солодкої знемоги, ніжні пагіння дерев з розпуклими дитячими листочками, сумовито клична пісня журавлів… Досить про те… Таких спогадів дуже багато, про все не розповіси… Та й вам, напевно, цікаво слухати про щось реалістичніше…

— Навпаки, — сказав американець. — Дуже цікаво. В тебе поетична душа. З тебе вийшов би добрий фермер…

— Якраз твої спогади і є основне, — додав індус, і в його бездонних чорних очах майнув вираз схвалення. — Все інше — лише форма. Ми слухаємо тебе, Михайле…

— Потім школа. Нові ідеї вривалися в мою свідомість. Постаті героїв, які не жаліли свого життя заради майбуття. Може, вам не збагнути, як це діє на дитячий розум, на серце юної істоти! Потім, пізніше, навіть побачивши в житті багато темного, незбагненного, обурливого, я ніколи не розчаровувався в тих ідеях…