— Це правда, — серйозно озвався індус, потиснувши пальці Михайла своєю рукою. — Я давно слідкую за вами. Вивчав багато ваших мов, традицій, історію. Ваші народи, мені здається, мають якусь особливу історичну місію. Ще не все ясно… багато темного… але почин грандіозний. Ось і тепер — хто б міг стояти так мужньо проти темної орди?

— Правда твоя, Рішідева, — хитнув головою Гаррі. — Тут нічого не заперечиш…

Товариші задумалися, замовкли.

Гаррі, заклавши руки під голову, ліг горілиць, пробурмотів:

— Доки там ще принесуть — я подрімаю. Дуже стомився…

Михайло заплющив очі. Де він? Що з ним? Чи не сниться, чи не привиділось?

Зовсім недавно — школа, пісні на вигоні, прекрасні казки бабусі, ігри між бур’янами, вуркотливі трактори на широких полях, захоплюючі досліди на уроках фізики… І зорі, чарівні небесні вогники в окулярі телескопа. Мрії, чарівливі мрії про майбуття. Зламані вони, спаплюжені. Назавжди…

Тепла долоня лягла на руку Михайла. Отямився від задуми.

Темні, глибокі очі індуса гляділи на нього щиро й сумовито. Свамі окинув поглядом високе бліде чоло, зашерхлі губи, скорбні зморшки біля темно-сірих очей.

— Закон життя, — сказав Рішідева. — Поєднання чорного й світлого. Як інакше випробувати нас?

— Про що ти? — здивувався Сагайдак. — Я ж мовчав?

— Але ти думав, — заперечив Свамі, тонко всміхаючись. — Твоє обличчя — відкрита книга. Я прочитав твої думи. Тому й заспокоюю. Воїн не боїться битви…

— І я не боюся битви, — похмуро одказав Михайло. — Хай буде бій. Хай свистять снаряди. Хай рукопашна, лице до лиця… А ось так, у неволі…

— Найстрашніша битва — безмовна, — суворо сказав індус.

— Не розумію.

— Колись збагнеш. Згадай життя великих людей. Ну хоч би й вашого бодхисатви Тараса. Найбільший бій для нього був у пустелі, коли він залишився самотній, серед ворогів. Я читав його щоденник, і моє серце обливалося кров’ю…