— Дивний ти, Свамі, — зачудовано сказав Михайло. — Сам — ген звідки, а знаєш наших героїв краще від нас…

— Вони не лише ваші, — заперечив індус. — Вони вселюдські…

— Може, й правда твоя. Він любив усіх людей, хто б де не жив. Аби лише серце відкрите мав. Але чому ти називаєш його бодхисатва? Що за дивне слово?

— Осяяний мудрістю. Людина, яка живе не для себе, а для світу. Бодхисатви різних народів творять нашу свідомість. Вони — наші матері. Так говорить древня мудрість…

— Може, й так, — задумливо сказав Михайло. — Я не знаю, не читав, не чув. Я тільки-тільки скінчив школу. А ти — теж не набагато старіший від мене, а знаєш так багато!

— У мене чудовий гуру, — ніжно одказав Свамі. — То все його заслуга.

— Хто це — гуру?

— Учитель по-вашому. Тільки не простий учитель, а сердечний. Такого вчителя не можна замінити. Він на віки. Тільки бодхисатва може бути таким гуру…

— Я зрозумів тебе, — гаряче підхопив Михайло, тримаючи в своїй долоні тонкі пальці Свамі. — Гуру може бути лише той, хто віддає себе повністю друзям своїм. Як наш Кобзар!

— Так, — згодився Рішідева. — У кожного народу є священні гуру. В Америці — Уїтмен, Вашінгтон, в Росії — Толстой, у _ Франції — Жанна д’Арк, в Індії — Будда, Рамакрішна, Ганді. В кожного народу є свій бодхисатва. Тільки не всі розуміють це і шукають фальшиві скарби на чужині.

— Свамі, друже, — благально сказав Михайло. — Ти мені розповіси про все це. Прошу тебе…

— Неодмінно, — усміхнувся Свамі. — Я радий… Згори пробуркотів Гаррі:

— Ей, хлопці! Ви мене розбудили. А мені снилося море — блакитне, тихе-тихе. І котедж на березі. Пальми, пляж. І дружина — як мрія. Голубі очі, довге біле волосся, ноги мармурові, стрункі… ну й все інше… О диявол! Так обманювати людину! Прокинувся — барак, полон!

— Індуси називають це — майя, — скептично сказав Свамі.