А в ілюмінаторах синіло море. «Днепр» ішов швидко, і було чути, як за бортом струмує вода Говорити не хотілося. Зчепивши пальці на потилиці, Нечай лежав і думав про Ганнусю, з якою не встиг попрощатися, і про те, що невдовзі знову побачить Одесу, в якій народився і виріс. Там, в Одесі, були його сестричка і мати.

— Семене, чого ти мовчиш? — Кость Арабаджі повернувся до Шкляра. — Краще б заспівав.

— Щось не хочеться, — Сеня-Сенечка зітхнув.

— А ти через не можу. Душа просить.

— Відчепись, — Яків Бєлкін заступився за Сеню-Сенечку. — Дай помовчати людині.

— Так я ж не для себе… — виправдувався Кость. — А втім, як хочете…

І теж замовк, міцно стуливши губи.

Берег показався вранці. Це була Одеса, його рідна Одеса. Завзята, одчайдушна, безтурботна навіть у горі, пропахла бичками і терпким молдавським вином, цнотлива й безсоромна водночас. Сходи, колонади, будинки… Тільки що це? Раніше ці будинки радували своєю святковою білістю. Так по якому ж праву вони взялися струпами брудних плям? А вікна!.. Де вони, веселі одеські вікна, що споконвіку віддзеркалювали тиху, ласкаву синяву неба і моря? Їх немає. Хтось поплямив їх чорною фарбою.

— Камуфляж, — сказав Кость Арабаджі. — А місто, видать, нічого. Славне містечко. Цікаво, чи водяться в ньому гарні дівчата? Ти чого зажурився, Нечай?..

Одесу Кость бачив уперше. Він не зводив з неї очей і намагався догодити своїм дружкам-одеситам. Славне містечко!.. Про Клаву Кость уже забув. Тепер він уявляв собі, як разом із друзями пройде знаменитою Дерибасівською, як вони заваляться в кіно, як Петро Нечай познайомить його зі своєю сестричкою, а Яків Бєлкін, що народився в «самому центрі Одеси», на Молдаванці, запросить його на смачний обід. А чому б і ні? Адже фронт, кажуть, проходить мало не в місті, і вони завжди зможуть відлучитися з окопів на пару годин. Кость ще не уявляв собі, що таке фронт.