Баркас підійшов до пристані. Здалеку, з моря, долинув тихий передзвін: було рівно шість годин, і на кораблях били склянки. Збігши широкими сходами, Нечай одразу потрапив у строкате велелюддя Приморського бульвару.

Під електричним годинником вій зупинився. Ганнусі ще не було.

Цього круглого годинника з двома циферблатами було видно здалеку. Звичайний собі годинник. Та Нечаю він здавався особливим. Адже під ним він зустрів Ганнусю.

Нечай служив уже другий рік. Його товариші, в усякому разі, він так думав, мали в Севастополі подружок, і тільки він один, одержуючи непотрібні, безглузді звільнення на берег, вештався безлюдними, випаленими, аж білими вуличками, на яких лежали волохаті тіні, сновигав по суворих дзеркально-паркетних залах морського музею, заставлених моделями фрегатів і бригантин, або, робити ж нічого, по два сеанси висиджував у тісній задусі якого-небудь кінотеатру на Корабельній стороні, щоб згаяти час. Один, завжди один.

Од природи Нечай був несміливий, навіть сором'язливий. Саме тому старанно приховував від друзів свою гірку самотність. Коли вони питали, де він пропадав на березі, Нечай напускав на себе, як казав Кость Арабаджі, східну загадковість. І всі думали, що в нього завелася на Корабельній стороні любка, яку він старанно приховує від усіх, щоб, бува, Кость Арабаджі чи який-небудь інший бравий морячок не відбив її. Кость просторікував, прискіпливо допитувався, а Нечай удавав, що так воно і є, хоча, відверто кажучи, прикидатися зовсім не вмів.

Так було доти, поки одного разу, йдучи з Графської пристані, він випадково не зустрів Ганнусю.

Якби це була незнайома дівчина, він би не наважився до неї підійти.