Та Ганнусю він знав давно. Власне, знав він не її, а цибате, незграбне дівча з двома кісками, дочку агронома, яка у вицвілому ситцевому платтячку з'являлася щоранку в саду і збирала в пелену абрикоси. Було це дуже давно, коли Нечай ще вчився у школі. Одесит, городянин, він на літні канікули завжди їхав до діда. А той був пасічником і жив під Чабанкою. Степ. Жнива. Білі мазанки, білі гуси, що купалися в гарячій пилюці, біла футболка з закачаними рукавами… Гай-гай, як давно це було!.. Нечай любив спати в саду, під зорями. Там солодко пахло абрикосами і медом, так солодко й густо, що навіть сонячне проміння здавалося липким, медовим І в цей сад унадилася Ганнуся. Бистроока, моторна. І вреднюча. Ображатися на неї не мало рації Незграбний підліток. Що з нього візьмеш?

А зараз перед ним стояла зовсім інша Ганнуся — струнка, вузькоока, у синій гофрованій спідничці і білій батистовій блузці, перехопленій широким лакованим поясом. Куди поділася її полохливість? Вона перша гукнула Нечая, а коли він обернувся, подала йому руку і просто, не кокетуючи, спитала: «Не впізнаєш?»

За цей час вона встигла закінчити школу і поступити в технікум. Так, вона вже на другому курсі. Вчиться тут же, в Севастополі, а живе у тітки. Батько? Він помер позаминулого року. Мати? Залишилася там — Ганнуся махнула рукою на захід, у них як не є — будинок, город, господарство…

— А тобі личить морська форма, — сказала вона і, помітивши його збентеженість, додала: — Я знала, що зустріну тебе. У мене було передчуття. Але ти, будь ласка, не задавайся.

Вони пішли поруч. Було хмарно. Він слухав її щебетання недбало, одним вухом. Для нього вона ще й досі була цибатим дівчиськом з ріденькими кісками.

Почав накрапати дощик, і він зрадів йому. Не хотілося, щоб хтось із хлопців побачив його з Ганнусею. Засміють!.. Скажуть: «І де ти викопав таку?..» Він ще й досі дивився на неї колишніми очима. І тільки помітивши, що на них оглядаються, що зустрічні моряки дивляться їй услід, Нечай споважнів, розправив плечі. А коли через півтора тижня він зустрів Ганнусю з бравим мічманом, у якого були випещені вусики, його взяло зло — нестерпно захотілося підійти і стати між ними. І дався їй цей мічман!..