Навіть кавторанг, який бував у бувальцях, — він воював проти фашистів ще під час іспанської війни, — навіть він, треба гадати, був приголомшений. Він не міг списати на берег увесь екіпаж. Спеціалісти йому самому були потрібні. І він, відчуваючи ніяковість через те, що повинен когось незаслужено образити, а когось виділити і ніби нагородити своїм довір'ям, скривившись наказав:

— Відставити!

Незважаючи на золоті нашивки на кітелі і високе командирське звання, кавторанг був такий же, як оті засмаглі хлопці, що стояли в шеренгах навпроти нього, і відчував те саме, що й вони. Тому, знизавши плечима, наказав принести список особового складу.

— Андрієнко — крок уперед. Арабаджі, Бєлкін…

Мічман вимовляв усі прізвища високим голосом, який раз по раз зривався, і тривога Нечая, котрий напружував слух, зростала щохвилини. Ось уже дійшла черга й до Шкляра. «Семен Семенович Шкляр» — так назвав він себе, коли вони були ще у флотському екіпажі. І це тоді всіх розсмішило. А Кость Арабаджі охрестив його Сеня-Сенечка, і це прізвисько прилипло до матроса. Він був одним з останніх у списку. За ним мічман назвав ще прізвище старшини другої статті Федора Яценка. І замовк.

Все!.. У Нечая виступив піт. Як же так? Вони підуть, а він, Нечай, залишиться. Ноги Нечая приросли до палуби, ніби на нього наділи свинцеві водолазні калоші. Як же так?

Гірка образа підступила до горла. Він стояв у шерензі, але довкола нього була ніби порожнеча І тут він несподівано почув голос Костя Арабаджі.

— Товаришу капітан другого рангу, дозвольте звернутися… — сказав Кость. — Помилочка вийшла. А як же Петро Нечай? Адже він одесит, це всім відомо.

— Нечай? — командир задумався. — Так, кажеш, помилочка вийшла? Що ж, твоя правда. Кожен має право захищати своє місто, свій дім. — Він обернувся до мічмана, який стояв у нього за спиною. — Допишіть Петра Нечая.