– Так, це найправильніше, проте…

Хлопець лише в цю мить побачив батька; підбігли обоє – трохи задихані, зарум'янілі. Очі їхні сяяли радістю.

– Привіт, тату! – гукнув Янек, знітився, обірвав і виструнчився. – Громадянине генерал, дозвольте звернутися до поручика Коса.

– Військова шкура – друга натура, – засміявся командир. – Відпущу тебе з армії, пошлю до школи, й тоді не питатимеш дозволу.

– За що? – враз посмутнівши, опитав Янек.

– Як то за що?

– Демобілізувати, за що? Адже наш екіпаж подав рапорт…

– Нові танки з вісімдесятип'ятиміліметровими гарматами передали армії, а решта бригади залишається тут як гарнізон.

– В «Рудого» новий мотор, громадянине генерал, – голос хлопця затремтів. – Поки не скінчиться війна, ніхто не має права…

– Не тобі вчити мене. Поки бал не скінчено, наказую танцювати.

– То я запрошую вас, громадянине генерал, – вклонилася Маруся, відкидаючи з плеча товсту каштанову косу.

Батько й син усміхаючись дивилися, як нова пара пускається в танець – гнучка тростина й кремезний дуб, що встоїть проти будь-якої бурі. Солдати розступились, даючи місце командирові.

– Я поспішав на бал, бо чоботи несу, – сказав бати ко, розгортаючи пакунок.

– Мені? – радісно здивувався Янек, побачивши шеврові офіцерські чоботи з високими твердими халявами.

– Мої, ще довоєнні. Мало носив.

– Мабуть, завеликі.

Повагавшись, Янек скинув свій чобіт, приміривея до батькового і… ледве його натяг. Озув другий, притупнув.

– Не завеликі? – всміхнувся батько.

– Як на мене шиті. Дякую, тату.

– Певне, трохи ноги відросли.

Янек виступив наперед, щоб усі його бачили, кивнув Густлікові, але той не помітив, бо, нахилившись над Лідкою, шепотів щось їй на вухо.

Дівчина кивнула головою і пішла до гурту військових, серед яких стояв радянський генерал. Лідка запросила його до танцю. Ті, хто стояв найближче, зааплодували.