Жінка, забравши склянки, повернулася до хати, а чоловіки скручували цигарки. Черешняк ударив уламком сталевого терпуга об кремінь, викресав іскру на гніт, вставлений у гвинтівочну гільзу, дав припалити офіцерові й сам зачадив. Синову самокрутку забрав і засунув за стрічку капелюха.

Спочатку покурювали мовчки, а потім обізвався офіцер:

– Ну що, пане Черешняк? Одержали землю, збудували хату, починається життя.

– Аби тільки швидко не скінчилося: немає чим орати, нема чим засіяти, а як, не дай боже, графиня повернеться, то видере в нас не лише землю, але й ноги. – Жмурив очі від сонця і заклопотано потирав латки на колінах.

– Як самі не підставите, то не вирве, – докинув син.

– Помовч, шмаркачу, – ляснув хлопця по спині, – тут тобі не загін, тут, Томку, я командую, поки живий.

– Дивна з вас людина, пане Черешняк: одержали багато, а вам усе мало.

– Землю, громадянине орфіцер, всім дають, декого полохливішого, то навіть просять, щоб брав, а деревню я чесно заробив. Цілий батальйон з оточення… – Чув. А коли Томашеві в армію?

– Не піде. Ми старі, він єдиний годувальник. Орати треба.

– А не соромно, що дитина на вашому полі міни витягає, а ви такого бугая дома тримаєте? Розумію ще, поки будова… – Офіцер замовк, знизав плечима і, підвівшись з колод, поправив пояс- Ввечері повернуся на квартиру, – додав на прощання.

Черешняк подивився йому вслід та й собі знизав плечима.

– Орати треба, – буркнув, а тоді обернувся до сина: – Ходімо, Томочку, спробуємо.

Розбитий танк, що стояв серед незораного поля, здалека скидався, на химерну чорну скелю, а зблизька був не такий грізний. Поміж гусениць проросли бур'яни, на іржавому металі після недавнього дощу брижилися дзеркальця води. Розбризкуючи дрібні крапельки, від одного до другого стрибала жаба, зелена, як молодий листок.

Гострий щуп, встромлюючись у землю, раз по раз натрапляв на опір.