Генерал здивувався, потім усміхнувся.

– А ти б могла стріляти з гармати… – підхопив і додав тихо: – Щезни. Негайно ж і чимдуж.

Стоячи біля поручнів, дивився, як дівчина біжить сходами, мов сполохана білка.

Нема правди на світі, думала Вогник, йдучи вулицею між спаленими будинками, що смерділи згарищем. Була б хлопцем, генерал напевно не прогнав би мене. Взяли б до екіпажу етрільцем-радіотелеграфістом. Адже навчитися неважко і зовсім не треба стріляти з гармати, підносити важкі снаряди, бо це робить Густлік. їм потрібна саме радіотелеграфістка…

Замислившись, зупинилася, ще дужче посмутніла: Лідка ж бо чудово працює на радіостанції, напевно, вже давно подала рапорт, і вона саме…

– А от і ні! – радісно гукнула Маруся. – Дівчат у танкісти не беруть!

Розглянулася, налякана власним голосом, але нікого поблизу не було, ніхто не чув, окрім кущів бузку, які наперекір війні випустили ясно-зелені листочки і простягали гілки крізь іржаву огорожу.

Понюхала їх, погладила і, наспівуючи, вибігла стежиною на самісінький верх руїн. Звідсіля вже було видно рівно вишикувані танки і вцілілі від вогню казарми.

Вартовий впізнав її, усміхнувся і взяв карабін на караул. Вогник з суворою міною відповіла на ці генеральські почесті й весело запитала:

– Не втекли без мене?

– Ні, всі дома.

Дівчина попрямувала проходом між танками й будинком, зазираючи у відчинені навстіж по-весняному вікна, які, хоч це й перший поверх, були прорубані надто високо, щоб могла заглянути через них досередини кімнати. Зупинившись біля третього, вона почала прислухатися. За вікном насвистував Густлік. Маруся обсмикнула святково випрасуваний мундир, розправила зборки під поясом і різко вигукнула:

– Екіпаж, до бою!

Перший блискавкою вистрибнув Шарик з власним нашийником в зубах, а за ним у вікні з'явились усі три танкісти з шоломами.

– Маруся! Вогник!