– Війна ще триває, а солдатський день буває часом, як рік: сум і радість, зустріч і розлука, життя і…

Приклав палець до її вишневих теплих губ, щоб стримати слово, якого солдати стараються не вимовляти вголос. Про смерть кажуть – вона. Так само в сиву давнину люди уникали вимовляти імена грізних божеств, щоб не дратувати їх, не накликати ненароком.

На вулиці деркотів автомобільний мотор, водій безнастанно сигналив, щось вигукуючи. Янек тільки тепер збагнув, що то його кличуть.

– Янеку! Взводний Кос!

Хлопець схопив кашкета, рвучко натяг на голову й вибіг на вулицю. Слідом Маруся, а за ними пес, стривожений раптовою поспішністю.

Біля тротуару стояв яскраво-зелений вантажний автомобіль. З кабіни виглядав Віхура.

– Здрастуйте. Привіт, Вогнику! – гукав весело. – Шукаю вас і шукаю. Обережно! Тільки-ню пофарбований, – застережно підвів палець. – Клята фарба, не хоче сохнути…

– Тобі чогось треба? – урвав його Кос.

– Звичайно. Слухайте: пливу вгору Віолою на баржі, по борошно. Сонце, весна і таке інше. Гайда разом?

– Охоче, та чергування в госпіталі.

– Я – ні. Сьогодні урочиста перекличка на Довгому Ринку, а завтра ввечері -бал.

– До того часу повернемося.

– Ну, то бувайте. – Віхура засалютував і, вмощуючись у кабіні, вдарився тім'ям у раму, зморщив кирпатого носа. – Привіт, Коси! – гукнув, додав газу, і машина зірвалася з місця.

Лице Янекові проясніло.

– Може б, його до екіпажу? Варшав'янин, кмітливий хлопець.

– Так, Янеку. Звичайно, нікого іншого, тільки Ві-хуру.

– Чула, як він нас назвав? Обіцяй, що зразу ж після війни.

– Чула. Обіцяю.

Простягла.до нього руки, а він міцно вхопив дівочі долоні й не пускав, стискаючи, мов гранату, з якої знято запобіжник, дивлячись у раптом потемнілі зелена очі під чорними, вигнутими, як монгольський лук, бровами.

Шарик присів біля ноги свого хазяїна, дивився знизу на їхні обличчя і, хоч йому дуже хотілося радісно загавкати, навіть не заскавучав.