Собака, в житті якого все. було ясне, а голод, ситість, ненависть і любов мирно уживалися поруч, дивувався і не розумів заплутаних людських справ. Звідки міг він знати, що про речі, здавалося, прості й зрозумілі кожному, хто раз цю пару побачив навіть здалека, найважче говорити саме їм обом. Найважче, бо не знають, як кількома словами висловити велике почуття. А говорити довго і барвисто не вміють, бо звикли до коротких команд, до окликів, що мусять бути швидшими за кулі.

Квітневий вітер, солонуватий від запаху моря, теплою долонею пестив їхні обличчя, тихенько нашіптував у вуха. На перехресті Вогник врешті наважилась, уповільнила ходу, щоб сказати, але в останню мить роздумалася.

– Ходімо над море, – запропонувала, знімаючи з голови берета.

– Гаразд, але спершу покажу тобі дім.

– Покажи, – подала йому руку.

Він повернув у розбиту браму, обережно провів дівчину під навислою брилою поруділого залізобетону і далі ущелиною поміж купами руїн – на подвір'я, заросле пожовклою торішньою травою. Там стояло деревце, вкрите першою весняною зеленню, і Шарик побіг до нього.

– Ми тут жили утрьох. – Янек показав порожні прямокутники вікон на другому поверсі. – Давно, давно, до війни.

Маруся зняла йому кашкета, пригладила чуба, поклавши руки на плечі, сказала:

– Ти знайшов батька. А я – зовсім сама.

– Ні, Вогнику. Саме тут, біля моєї мами, я хотів попросити тебе… Обіцяймо одне одному, що будемо разом назавжди.

– То не так легко, – тихо відповіла дівчина.

Тримала в руках Янекового кашкета й свого темно-синього берета з червоною зіркою, – підняла їх, мов показуючи, що належать до різних армій.

– Так потім, – уперто покрутив головою Янек, розчісуючи пальцями чуприну.