Прямуючи до димаря цегельні, танкісти звернули на бічну вулицю і несподівано здибали молодого ще чоловіка, який штовхав дитячу коляску, навантажену всілякими мішечками й пакунками. В першу мить німець начебто хотів кинути все й накивати п'ятами, але, збагнувши, що далеко не втече, взяв себе в руки й, похнюпившись, підійшов до танкістів.

Вони з цікавістю роздивлялися зеленкуватий светр німця та його сірі цивільні штани, заправлені в новенькі чоботи. Светр і чоботи, як видно, він щойно дістав по наряду або сам узяв з військового складу.

– Мій номер, – сказав Черешняк, дивлячись на німцеві чоботи.

Німець раптом випустив ручку коляски, й вона з розгону прокотилася по вулиці ще кілька метрів. Ставши струнко, поволі підніс руки вгору. Лише тепер хлопці побачили, що замість правої руки в нього шкіряний протез, прикріплений металевими шинами до ліктя.

– Хочеш брати – то бери, – сказав Єлень.

– Ні, – рішуче відмовив Черешняк. – Доношу старі. Не оглядаючись на каліку, вони пішли далі.

– Цікаво, скільки він постріляв людей, поки втратив руку, – сказав Саакашвілі, але зразу ж додав: – А може й нікого…

Бруківка закінчилася, і над ровом, вздовж великого саду, танкісти вийшли на околицю. Попереду простягалося поросле рідкими кущами пустирище, яке далі поступово переходило в височину. Посередині пустирища руділи зарослі бур'янами печі, сіріли дахи сушарні й стирчав пощерблений снарядами димар. Зупинилися серед яблуньок, укритих блідо-рожевими тугими пуп'янками, які за кілька днів мали розквітнути. Густлік, висунувшись на крок уперед, оглядів у бінокль околицю і відразу на тлі жовтавого лужка запримітив вівчарку.

– Правду казав старшина, – обернувся він до друзів. – Шарик є, значить, і вони десь близько.

Поклавши долоні на повішений на грудях автомат, Густлік попрямував уперед. За ним Григорій і Томаш; вони мимоволі пішли обабіч сілезця. Один оглядав територію праворуч, другий ліворуч, страхуючи товариша, ця звичка лишиться в солдатів ще надовго по війні.