Проминуть роки, і колись син чи дочка звернуть на це їхню увагу, а вони всміхнуться збентежено та й обернуть усе на жарт, бо фронтові звички видаються смішними за мирних часів.

У квітні і945 року війна ще не скінчилася, але тут, на околиці Рітцена, було тихо й спокійно. З передової, приглушеної віддаллю, долинали звуки війни, а рух на шосе чутно було звідси, наче шум знайомої річки.

– Пане взводний, – обізвався Черешняк трохи згодом.

– Я ж дозволив по імені.

– Але я в такій справі, що краще згідно із статутом.

– Чого тобі?

– Якби так не поспішали вперед, то менше б людей загинуло. Чи не так?

– Ні, – палко заперечив Саакашвілі. – Як фрица не гнатимеш, то він глибочезні окопи вириє, міни порозтикає і знов його тоді виколупуй… Треба гнати, перш ніж отямиться.

– Отож-то й є, – підтвердив Єлень. – А до того в таборах, у в'язницях люди чекають. Щогодини смерть тисячі косить, – він на хвильку задумався і згадав: – Кугель казав, ніби в цій цегельні – полонений, що втік із фабрики…

Підійшли до Шарика, який уже довгенько поглядав у їхній бік, махав хвостом, але не рухався з місця.

– Де Янек? Де Маруся? – спитав Саакашвілі.

Пес заскавчав, показав носом на палицю, даючи зрозуміти, що дістав наказ її пильнувати, а тому не має права зійти з місця.

– Ну, я її заберу, – Густлік підняв палицю. – Куди пішли?

Опустивши носа, винюхуючи свіжий слід, пес попрямував до димаря й печей.

– Можна покликати, – сказав Томаш, набираючи повітря в груди.

– Тихо! – стримав його Густлік і, скрививши по-щельмівськи обличчя, додав: – Застукаємо їх зненацька.

Усі троє засміялись і пригнулися до землі, щоб Янек не помітив їх передчасно. Шарик, який ішов попереду, раптом зупинився, піднявши передню лапу, немовби почув дичину. Не виказав себе ні звуком, тільки наїжив шерсть на хребті й люто вишкірив зуби.