– Але як мені писати про розлуку зі старшиною Чорноусовим – він же став для мене рідним батьком, – говорила Маруся, незважаючи на Янекові слова. – Під Волгою, на спаленій землі, залишилися жінки, тисячі людей, покалічених кулями й осколками. Хоч би які слова я написала в рапорті, вони означатимуть: я не хочу до них повернутися.

– Після цієї війни ніде, а тим більше в Польщі, не забракне людей, яким будуть потрібні твої добрі руки, твоя допомога, – тихо відповів хлопець. – А втім, – додав іще тихіше, – в твоїх словах є багато правди, проте я вже не можу уявити собі життя без тебе.

– Я також, – прошепотіла Маруся.

– Отже, треба написати рапорти. Ще сьогодні.

Хвилину стояли мовчки. Війна привчила їх вирішувати справи, від яких залежало життя або смерть людей, але ж більш прості: там ворог – тут друг, там ганьба – тут слава, там фашизм – тут воля. В бою не залишалося місця на сумніви, а подробиці вирішували накази.

– Усміхнись, – попросила Маруся.

Слова й погляд, що їх супроводив, були мов вітер, вони прогнали хмари з Янекового чола. Він усміхнувся і, схопивши Марусю за руку, потяг її за собою. Весело сміючись, побігли трав'янистим узбіччям до цегельні. Вогник накульгувала, бо той позичений чобіт був трохи завеликий.

Коли зупинилися попід товстим, пощербленим снарядами димарем, біля довгої, зарослої бур'яном печі з величезною дірою в стіні, між покинутими тачками й заржавілою формувальнею, знову затихли обоє. Янек довго і ніжно цілував дівчину в чоло, щоки та губи, а потім вона, показуючи пальцем то на себе, то на нього, як роблять діти, починаючи гру, промовила по складах:

– Я те-бе лю-блю. А ти?

– Пан Твардовський на півні, – теж почав по складах хлопець і швидко закінчив: – Одна нога в капці, друга у чоботі.