І засміявся, показуючи на Марусині ноги.

У старій печі щось грюкнуло. Янек рвучко повернув.голову й поклав долоню на рукоятку маузера. По сипучому, мов попіл, піску котилися крихти випаленої глини. Хлопець знизав плечима, ступив крок уперед і крізь отвір у стіні витяг сіру цеглину.

– Невипалена, – пояснив Марусі. – Сохне і тріскається.

– Ходімо назад. Якщо сьогодні хочемо написати…

– Встигнемо. Почекай тут хвильку, – попросив, побачивши за піччю на урвищі квітучий бузковий кущ.

– Хвильку почекаю, – кивнула Маруся.

Сіла на перекинутій тачці, скинула позичений чобіт і, старанно витрусивши з нього камінці, стала перемотувати онучу.

Там, де стояла піч, знову щось грюкнуло. Дівчина здригнулась, але навіть не оглянулася, гадаючи, що то тріскаються невипалені цеглини.

Аж раптом вона почула поряд із собою шелест, хотіла повернутися, та було вже запізно. Хтось високий і дужий однією рукою вхопив її за горло, другою вправним рухом засунув у рота ганчірку й, викрутивши за спину руки, потяг за собою. Якусь мить Маруся ще бачила скинутий чобіт, що лежав біля тачки, на утоптаній, вкритій купками свіжої трави глині, а потім напасник накинув їй на голову пропотілу блузу з грубого військового сукна.

Видираючись на стрімке узбіччя і весело висвистуючи пісеньку про радиста, Янек вишукував у кущах фіолетові та білі, найпишніші китиці бузку й робив з них букета. Глянувши вниз і не побачивши на перекинутій тачці Марусі, тільки всміхнувся, впевнений, що вона сховалася навмисне.

Нахиляючи високі кущі, він зірвав ще кілька гілок, зв'язав їх добутим з кишені шматком кабеля і збіг униз, долаючи великими стрибками перешкоди й весело гукаючи під мелодію пісеньки:

– Це я, це я, це я, кличу тебе, люба, я…

Добігши до тачки, занімів, побачивши чобіт. Простяг руку до пістолета, та в цю ж мить хтось притулив йому дуло до спини й вирвав зброю з кобури.

– Мовчати. Повернися, – тихо сказав напасник по-німецькому і, міцно вхопивши хлопця за плече, допоміг виконати наказ.