– Хлопці, я не поїду. Залишуся з вами, – тихо просила Маруся. – Навіщо в госпіталь?

– Хто знає, який той багнет, – умов'ляв Янек. – Зроблять укол, продезинфікують… І простеж, щоб німцеві перев'язку зробили за всіма правилами.

Дівчина зрозуміла, що Кос має рацію, тож кивнула головою, що простежить, проте зачепливо додала:.

– Візьми перстень назад, коли ти такий.

– Візьму, – всміхнувся Кос, допомагаючи дівчині сісти в машину. – Приїзди по нього, тільки не барися.

Шарик, передчуваючи розлуку, голосно заскавчав, став на задні лапи, передніми сперся на машину й намагався лизнути Марусю, яка гладила його по голові.

– З тобою нічого не боюся, а сама…

– Ось бачиш, – Янек погладив її по обличчю. – Напиши рапорт і вишли з госпіталю.

– Голубонько, хіба ти сама? Ти ж із нами, – басом прогув Костянтин.

Томаш витягав зі своїх бездонних кишень якісь банки з консервами і тицяв їх у руки старому.

– Ви простежте, пане Шавелло. Саму її нікуди не пускайте.

Заревів мотор, водій із скреготом перемикав швидкості.

– Де вас шукати? – гукнула Маруся.

– У Берліні! – крикнув у відповідь Кос, насовуючи перстень на мізинець.

Танкісти весело махали вслід машині, аж поки та зникла на вулиці, забитій військами; проте незабаром їхні обличчя спохмурніли.

– Як під Студзянками, – сказав Янек.

– Ну то й що? – обізвався Григорій. – І місяця не минуло, як ви зустрілися.

– У госпіталі…

– Тьху, бодай тобі з такою мовою… – розсердився Густлік. – Але що з бабами завжди клопіт, то правда. Я не поспішатиму. Одружусь, коли посивію…

– Товаришу, – Саакашоілі зупинив червоноармійця, який вів групу полонених. – Бери й наших.

– Своїх вистачить, – відмовив той.

– Твої нікчемні, старці в мундирах, од вітру хитаються, – кепкував Єлень. – А наші, сам поглянь, кожен у два рази за Гітлера більший. За таких медаллю можуть нагородити.