Пришиваючи, думав про те, як людині не щастить. Ось, наприклад, добряча гармошка пропала, а мізерні чоботи, що їх уночі залишив під стіною у ворожому тилу, вціліли. Простояли собі на тому самому місці, поки він крізь фронт прокрадався, і навіть під час штурму ніхто їх не зачепив, і снарядом не розірвало. Коли б пропали, нічого не вдієш, на те й війна, мусили б видати нові, бо солдатові босоніж не личить. А коли б не видали, то він сам у будь-якого цивільного за законами війни міг би забрати – адже, коли йде бій, не годиться, щоб цивільний, та ще й ворог, тупотів цілими підошвами, а солдат світив голими п'ятами.

Поряд на табуретці, у сорочці з засуканими рукавами сидів Чорноусов. Між колінами він тримав крісло догори ніжками й, вдівши чобіт на одну з них, мов на колодку, прибивав зірваний підбор, ритмічно б'ючи молотком. Врешті зняв чобіт, оглянув і, з полегкістю зітхнувши, вручив Томашеві.

– Скоро перемога, повинен витримати.

Старшина сподівався, що на цьому його шевство скінчиться, але його розвідник, худорлявий, невисокий хлопець, висунув уперед босу ногу і вже подавав йому інший чобіт – зграбний, на невеличку ногу, з м'якою халявкою.

– Хай йому біс! – старшина скривився, щоб не проковтнути гвіздків, які тримав у роті. – Скільки у вас ніг?

– Дві, – спокійно відповів розвідник і додав, показуючи на чобіток. – Це Марусин. Я їй свого позичив, щоб могла піти з Янеком гуляти.

Старшина осміхнувся, а потім, грізно настовбурчивши вуса, показав на оберемок полагоджених раніше чоботиськ, що їх тримав солдат поряд з ним.

– А це? Розмножились, як таргани…

– Що це таке? – спитав Черешняк, підтягуючи коротку халяву.

– Тарган? – здивувався Саакашвілі й знизав плечима. – Як це буде по-польському… Чорний, шість ніг, швидко бігає і дуже шкідливий.

– Я знаю, – вихопився Томаш, згадавши своє партизанське минуле. – В лісі таку загадку загадували; есесівець на коні.