– Ні в якому разі! – обурився Григорій. – Навіщо створіння гидким словом ображати? Я зараз пригадаю, бо по-польському щось схоже по-нашому на пустелю… Кизил-Кум, Кара-Кум… Кара-мух?

– Люх, – поправив Черешняк. – Не мух, а люх. На стіні за його спиною глухо вдарив годинник, і Томаш одразу насупився, сердито зітхнув і знову заходився пришивати ґудзика. Саакашвілі і Чорноусов перезирнулися, глянули на нього й повернулися до своєї роботи.

Годинник бив спокійно й поважно, з великими інтервалами, в яких поступово вщухав металевий звук гонга. Затихав саме дев'ятий удар, коли крізь причинені двері долинув вигук Єленя:

– Союзники, дорогу!

Всі зацікавлено глянули на двері. Якусь мить було тихо, потім брязнула клямка, й біля одвірка з'явилася нога. Руки в Густлікаї мабуть, були зайняті, бо двері відчинив носком чобота. Нарешті він став на порозі – обличчя сяє, чуприна скуйовджена вітром, лоб виблискує від поту, – і чекав, спершись на одвірок, даючи всім змогу помилуватися його трофеєм.

Коричневе листя виноградної лози, більше від людської долоні, вирізьблене в дереві, вилося в нього по шиї, стирчало навколо пояса. Серед листя й гілок виблискували латунні римські цифри та стрілки, а трохи вище великі стулки закривали дупло, з якого щомиті могла вистрибнути весела зозуля і повідомити, котра година.

Ніхто не промовив ні слова, отже, Єлень, упевнений, що всім одібрало від захоплення мову, сам вирішив зробити необхідні пояснення.

– Музикантів у цьому Рітцені вдень з вогнем не знайдеш. Я обійшов, Томеку, п'ятдесят будинків або й більше, був у десяти крамницях – даремно. На щастя, з'явилася в мене чудова ідея: ви тільки гляньте, хлопці, на цього годинника… З музикою! Зозуля кує, і грає музика…

Черешняк устав, кинув мундира й шило на рюкзак, не турбуючись, що нитки поплутаються, але, замість рушити з простягненими руками по дарунок, похитав головою і, спершись ліктями на підвіконня, задивився на вулицю.