Чезлі вийшов не озираючись, дарма що Вейтон бубонів щось нерозбірливе за його плечима.

Після цієї короткої сценки актор знову замкнувся в собі. Мовчки, навіть не глянувши на нас, він повернувся до свого пасьянсу. Ми обмінялися з Джелліном тямким поглядом. Як завжди коректний, Артур сидів і далі прямо й нерухомо, поклавши лікоть на бильце канапи. Зате я розвалився зручно. Поволі мене почала долати соннота. Тріщання полін у каміні, притлумлене світло, мовчання застиглого, як бовван, Вейтона і гучне сапання розімлілого поліцейського приспали б зрештою мене, якби десь о пів на четверту не зайшла в кімнату акторова дружина Матільда Чезлі. Я впізнав її на превелику силу, чи ж дивина: адже я бачив тільки її фотографію в паперах Джелліна. Обличчя і фігура показували, що вона була вже не першої молодості, але старою вона аж ніяк не виглядала, і їй не можна було відмовити уроди. Очі,і вуста вражали красою в жінки такого віку й додавали їй чару молодості. Зразу видно було, що вона дуже імпульсивна й темпераментна.

Не звертаючи уваги на нас, вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

— Чи не пішов би ти, Філіпе, спати? Ніч уже майже позаду. Ці панове сидітимуть у твоїй кімнаті…

— Мені спати, Матільдо, не хочеться. А навіть якби й хотілося, я б не ліг.

— Але ж не можна так проводити цілі ночі. Господи, навіщо все так драматизувати! Адже зроблено все можливе. Ти в безпеці, і боятися тобі нема чого. Іди лягай…

— Боятися мені нема чого!? Легко тобі так говорити! А ось ти постав на моє місце себе! — Вейтон виглядав людиною переляканою і зламаною. — Смерть чигає на мене звідусіль! А вони, мабуть, по-справжньому цим зацікавляться, коли я вже буду мертвий. Ось тоді скажуть: «Вейтон мав рацію». А зараз кожний кому не лінь дає мені добрі поради: «Не переймайся цим…»