Даремно Матільда пробувала умовити його лягти. Вейтон, упертий, як дитина, на все мав готову відповідь. О п'ятій ранку Він розпатякував про снаряди, які можуть влетіти через камін, про отруєні страви і просякнуті смертяною трутизною подушки. Було зрозуміло, що приголомшений своїм становищем, він уже не міг бодай на хвилинку перестати думати про нього і щораз більше поринав у розпач.

Десь о пів на шосту Матільда втратила терпець І, махнувши на все рукою, підвелася, рушаючи до дверей.

— Хоч би швидше надійшло це дванадцяте, — зітхнула вона. — Принаймні вирішиться якось становище: чи так, чи інак.

Вейтон сполотнів і зиркнув на неї.

— Чи так, чи інак! — гукнув він. — Ох, я знаю, знаю, що тебе нічого не обходить! Але я буду твердий! Вбити мене буде нелегко. Так, я буду твердий!

Очі Матільди на мить засвітилися дивним бликом, але обличчя її відразу прибрало зневажливого виразу. Утримуючи гнів, вона вийшла, не мовлячи більше ні слова.

Гомонячи з присутнім у кімнаті поліцейським, сон якого пройшов, ми просиділи до восьмої ранку. Вейтон тримався від нас осторонь, сидячи в кріслі біля каміна, понурий і зіркий, так ніби не він провів дві безсонні ночі.

Віконні шибки проясніли. Слабке, млисте світло проникло до вітальні, наповненої цигарковим димом. Служник приніс Вей-тону сніданок, а нам по чашці гарячого шоколаду. О пів на дев'яту Джеллін сказав, що нам уже пора, бо він повинен о дев'ятій бути на службі. Ми підвелися й попрощалися з Вейтоном, той відповів нам ґречно, дещо ніби підбадьорений. У коридорі вже чекали двоє нових співробітників, які прийшли нас заступити. Джеллін сказав старшому з них:

— Дивись, Метью, у них точиться постійна сварка. Не залишай їм важких предметів напохваті і будь уважний. Пам'ятай!

— Не турбуйтеся, — відповів Метью.

Ми рушили до виходу, коли молодик, в якому через разючу схожість я впізнав Френсісового брата Альберта Чезлі, швидко збіг сходами і, всміхаючись, гукнув нам: