— Поліція? Моєму шурякові прийшов лист, подібний до попередніх. Що з ним робити?

Метью удав, ніби поправляє пояс на мундирі, і кивнув на Джелліна, просячи його зайнятися цією справою. Ледь почервонівши, Артур узяв листа з рук Альберта, пильно поглянув на адресу і повернувся до вітальні, де ми залишили Вейтона. Ми подалися слідом. Актор сидів на своєму звичному місці біля каміна і саме прикурював, піднісши до цигарки розжеврену скіпку. Побачивши нас, він кинув скіпку у вогонь і насупив брови.

— Що там ще? — спитав він різко.

— Тільки спокійно, — обізвався Джеллін, силкуючись говорити чітко. — Це знову один з тих дурних листів. Ви тільки не нервуйтеся. Відкрийте, будь ласка, конверт, прочитайте листа і верніть мені його. Він нам потрібний для слідства.

Губи у Вейтона, коли він слухав Артура, тремтіли.

— Дайте мені його, — шепнув.

Він узяв листа, розгорнув досить спокійно, прочитав і мовчки вручив Джеллінові. Цим би все й обійшлося, якби не молодий Альберт Чезлі. Той надто веселим, якщо зважити на ситуацію, тоном запитав:

— Ну й що ж тобі пише твій, Філіпе, приятель?

Філіп Вейтон глянув на нього порожнім оком, рухнув у крісло і затулив обличчя долонями. Він плакав розпачливими, уриваними риданнями. Альберт Чезлі знизав плечима і, буркнувши: «Нерви ні к чорту», вийшов з кімнати.

Джеллін наздогнав його в коридорі.

— Дозвольте! — гукнув він. — Я хотів би задати вам кілька питань.

Альберт Чезлі, десь двадцятип'ятилітній молодик, рожеволиций, пухкенький, але з дуже живими і проникливими очима, нервово здригнувся.

— Мені? Прошу, тільки недовго.

— Вудьте певні, я вас не затримаю, — заспокоїв його Джеллін з якоюсь невиразною усмішкою. — Я хотів би лише знати, хто брав листа в листоноші?

— Не знаю. Звичайно пошту бере старий Джерріс, але могла це зробити і Гертруда.