Убраний у світло-сірий дощовик, він виглядав ще худорлявішим, ніж завжди. Високий, охайно зачесаний, бездоганний джентльмен, він всміхався мені доброю усмішкою, а мій служник допомагав йому скинути плащ з такою міною, що ніхто б не вгадав, приємно йому чи неприємно гостя роздягати.
— Добривечір, Артуре, — сказав я, кладучи йому руку на плече. — За ці кілька місяців ви ще постатечнішали.
Джеллін, злегка зашарівшись, відповів на моє привітання, титулуючи мене паном Беррою. Я не раз просив його називати мене просто Томмазо, це б мені зробило приємність, але, як і досі, мої старання були марні. Я був для нього паном Томмазо Беррою, відомим на всю країну психологом, і звертання до мене на ймення здавалося б йому недоречним. Зрештою довелося з цим примиритися.
Я посадив його в крісло, поставив на стіл пляшку коньяку й попросив пояснити, що його до мене привело.
— Я опинився на роздоріжжі,— почав він нерішуче. — Пробачте, що мені доводиться говорити про себе, а це не дуже ґречно…
— Певне, якась сенсація, — сказав я і налив йому чарку коньяку, знаючи, що трунок, бодай хоч трошки, додасть йому апломбу.
— Так ось… Ви читали відгуки преси на справу Вейтона?
— Ні,— відповів я. — Газет я майже не розгортаю.
— Пробачте, я й забув про це… Зрештою, якби ви навіть читали газети, могли б цієї замітки і не зауважити. її подано так, що вона не дуже впадає в очі.
— А про що там? — запитав я. Артур одним ковтком вихилив чарку.