— Справа дійсно незвичайна. Відомому акторові Філіпові Вейтону погрожують смертю.

Цю новину я зустрів цілком спокійно. Джеллін вів далі:

— Вейтон повинен умерти дванадцятого листопада, а сьогодні у нас уже сьоме, а точніше восьме, бо вже пішла перша.

— Повинен умерти? — перепитав я, тепер уже з щирою цікавістю.

Я вже звик до Артурової манери викладати події плутано і неясно. Вроджена сором'язливість перешкоджала йому формулювати думки чітко і виразно. Боячись нагнати на слухача нудьгу, він намагався обходитися мінімумом слів і часто ставав просто незрозумілим. Завдяки нашій дружбі, може, я був єдиним, з ким Джеллін розмовляв вільно. Але цей вислів «повинен умерти» навіть для мене пролунав дивно.

— Бачте, — пояснив Джеллін, — шостого вранці першою поштою Філіп Вейтон отримав листа. А другого дня, теж зранку, надійшов другий…

З цими словами Джеллін вийняв з грубої шкіряної течки, яку завжди носив з собою, два аркушики паперу завбільшки з телеграфний бланк. Я уважно прочитав їх. Слова були написані од руки, великими літерами, посилач залишився невідомий. На першому стояло:

«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

— Цього листа вручено шостого вранці,— пояснив Джеллін. — А ось другий лист, отриманий другого дня.

«Дорогий Вейтоне, — читав я, — приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада, вранці. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

— Вони майже ідентичні,— зауважив я, повертаючи їх Артурові. — У другому міститься уточнення: «вранці»… Сподіваюся, що Вейтон не дуже схвилювався…

— Не схвилювався! — вигукнув Джеллін і, переляканий своєю нестриманістю, додав швидко: — Пробачте мені, але Вейтон більш ніж схвильований. Він упадає в усе більшу паніку.