Тут, вражений власною красномовністю, Артур Джеллін замовк і засоромлено глянув на мене.

— Любий Артуре, — сказав я радо, — то це ж чудово. Так невдовзі начальство зрештою оцінить вас по заслузі.

— Ради Бога! — вигукнув Джеллін, соваючись у кріслі, заклопотаний, але й радий від почутого. — Так от я поясню, чому я дозволив собі турбувати вас о такій пізній порі: мені треба піти до Вейтона додому.

— Зараз? Посеред ночі? — поцікавився я.

— О другій ранку, — уточнив Джеллін. — Я хочу перевірити рапорт, одержаний від одного зі співробітників, приставлених оберігати актора. Даруйте, — вів далі він піднесено, — але я знаю, що Вейтон взагалі не виходить з дому, не лягає ввечері в постелю, а проводить ніч у кріслі перед каміном. Дружина намагається його заспокоїти, і в результаті доходить до сварки. Двоє шуряків просто сміються з нього, а отриманий мною звіт зводиться до однієї лаконічної фрази: «Нічого особливого не помічено». Інакше як халатністю це не назовеш. У сумлінно складеному рапорті повинен навіть згадуватися кожен рип стільця… Ось чому я вирішив сам піти до дому Вейтона і заступити там співробітника на посту. Його зміна закінчується якраз о другій.

— Усе це цікаво, але… — Я глянув і прочитав в його очах, що він прийшов до мене, аби запропонувати піти разом. — А можна туди піти і мені? Такого роду справи мені вельми цікаві. Я давно мрію написати книжку про психологію злочину.

— То ви згодні піти зі мною? Я саме для цього сюди і явився! Я маю дозвіл брати з собою одібраних мною осіб. Можна вскочити в халепу. А потім капітан Сандер вас знає…

— А що — завдяки вам добре розважуся, — сказав я. — Котра година?

— Лише пів на першу, — відповів Джеллін. — Але, якщо вам цікаво, перш ніж вирушити туди, я хотів би ознайомити вас з усім, що стосується цієї справи.