— Ви ж бо по собі добре знаєте, — сказав я, — той, хто справді готується вбити, не лізе на рожен і не посилає анонімок, він тільки йде і вбиває. Просто комусь дуже хочеться пошарю пати нерви Вейтону, а він на це й піддається.
— Атож, — озвався Джеллін, — саме так пояснювали йому і ми, коли він прийшов з першим листом до нашої централки. Але він майже в нестямі. Усе товче, що його дванадцятого листопада вб'ють.
— Що й казати, одержувати отакі листи не вельми приємно. Чого він так знервувався, мені цілком зрозуміло… Але, пробачте, на початку нашої розмови ви заявили, що стоїте на роздоріжжі. Як вас розуміти?
Почувши це запитання, Джеллін почервонів.
— А от як… — сказав він. — Може, я вам здамся дещо нескромним, але мені вдалося здобути маленьку перемогу. — Тут він, заохочений моїми жестами, одсьорбнув коньяку і вів далі: — Як ви знаєте, кожна судова справа складається з протоколів допитів, описів огляду місця злочину, експертиз, викладених на десятках сторінок, — усе це я потім упорядковую для архіву. Протоколи ведуться співробітниками звичайно нашвидку — так їм кортить скоріше закрити справу. Я вже давно просив управління дозволити мені переглядати ці показання ще до того, як підшивати: все-таки можна зайвий раз переконатись у вірогідності тих чи інших свідчень. Звісно, не всі, а лише ті, які, на мою думку, суперечливі. І ось тиждень тому начальство моє нарешті дало на це дозвіл. Отож тепер, коли до архіву надходить якийсь документ і я вловлюю в ньому якісь неясності, то я починаю перевіряти подані в ньому відомості. Якщо це протокол допиту, я допитую свідка ще раз, якщо йдеться про огляд місця злочину, то я проводжу його знову. І так далі…