Довгий цей висновок Джелліна я слухав з захопленням. Незважаючи на його шанобливе ставлення до мене, я відчував, що він певний у своїй правоті. Виходило так, ніби він казав: «Така моя думка, і викладаю її цілком зрозуміло. Пробачте мені, що я не згоден з вами, хоча я вас дуже високо ціную».

О пів на другу на порозі кабінету постав служник Джін, несучи наші дощовики.

— Зараз перша тридцять, машина чекає,— проказав він. Нагадувати нам про виїзд ніхто йому не велів. Хоча я не раз картав його за підслухування моїх розмов, відучити його від цього мені не вдалося. Треба зрештою визнати, що підслухував він для мого ж таки добра.

У Бостоні, цьому найблагороднішому місті Сполучених Штатів, туман велика рідкість, але якщо вже він упаде, то не поступається нічим своєму славетному лондонському побратимові. Ось чому на відносно недалеку дорогу до будинку Вейтона у нас пішло двадцять п'ять хвилин.

Попри пізню годину всі без винятку вікна вілли світилися. Можна було подумати, що там відбувався великий прийом гостей.

Не встигли ми зупинитися перед брамою, як почули лютий гавкіт собаки, і голос чоловіка, чий силует ледь бовванів у тумані, гукнув:

— Хто там?

Артур Джеллін вистрибнув з машини й одразу ж одгукнувся притлумленим голосом:

— Поліція, поліція.

Коли ми підійшли до чоловіка, він пильно придивився до нас і спитав:

— Артур Джеллін? А хто це з вами?

— Професор Берра.

У коридорі ми пройшли ще один огляд, цього разу його проводив камердинер Вейтона, а остаточно всі сумніви розвіяла лише поява співробітника поліції, на зміну якого прийшов Артур.