— Салют, Артуре, — привітав він нас. — Поступаюся місцем тобі. Ніч напрочуд спокійна. Наш кандидат у покійники розкладає пасьянс і підкріплюється алкоголем. На добраніч.

Він торкнувся пальцями до наголовка капелюха і пішов собі. Нас увели до вітальні, де був Філіп Вейтон.

Актор сидів спиною до палаючого у каміні вогню і розкладав колоду карт. У кріслі, не вельми успішно, боровся з оспалістю другий із співробітників, виділених для охорони Вейтона. Він сидів у капелюсі, а в пальцях тримав недопалок.

Після кількох слів вітання Джеллін і я посідали на канапі, мовчки споглядаючи на задуманого над пасьянсом актора. На перший погляд могло здатися, що Вейтон не дуже хвилюється, але огляд при вході, засвічені в усьому домі вогні і безсоння челяді промовляли самі за себе.

Ще рік тому я бачив Вейтона в театрі. На сцені він мені сподобався, він грав там роль у дусі Маклеглена — героя підлого, хоча не позбавленого якоїсь шляхетності. Проте як людина він мені не імпонував. Фізично він був міцний і дужий, але його обличчя носило сліди гуляки й марнотратника життя. Придивляючись до нього наламаним оком психолога, я підмітив інші, не вельми похвальні ознаки: випнуті надбрівні дуги, здоровий носяка, маленькі приплюснуті вуха, що свідчили про його буйний характер. Такій людині, як він, було неважко викликати до себе глибоку ненависть і навіть бажання убити. Можливо, його власний страх і походив з усвідомлення того, які почуття будить він в інших людей.

Міркуючи так, я раптом почув, що Вейтон звертається до мене.

— Я був в Італії на гастролях з однією англійською трупою. Італійці мають найбільшого письменника світу… Піранделло. — Тут він зупинився, роздивляючись карти, потім повів далі: — Я трохи вивчав італійську. Саме для того, щоб грати в п'єсах Піранделло… «Шестеро персонажів у пошуках автора»… Може, ви поговорите зі мною своєю рідною мовою? Я хотів би перевірити, скільки я ще пам'ятаю.