— Мене воно не хвилює! — якось непевно відповів оратор.

— Тим гірше для тебе! — сердито гукнула дівчина.

— Це справа інтимна! — почувся ще один дівочий голос. — Може, не варто говорити про це!..

— Неправда! — гаряче заперечили десятки голосів. — Говорити!.. Говорити про любов…

Ліо тихенько засміялася, присунулася ближче до Світозара.

— Правда, цікаво?..

Світозар неуважно хитнув головою. Він знову заглибився в свої роздуми. Дівчина образилася.

— Що з тобою? Ти весь вечір сумний, не слухаєш нікого…

— Пробач, — схаменувся Світозар. — Я ніяк не можу позбутися своїх думок…

— Яких?

— Коли-небудь скажу…

Дівчина сердито відвернулась, але весь час косо дивилася на Світозара.

Надходила північ. У небі пропливли червоні вогні ракетних кораблів. Вітер затих. Багаття згасало.

Гаряча дискусія про Щастя і Мрію закінчувалася. Як завжди, в ній «супротивники» не могли примирити своїх поглядів. І їм залишалось тільки одне — йти по важких дорогах життя, досвідом перевіряти свої плани, особисто досягати мети…

…Глухими стежками Світозар і Ліо йшли додому. Він не озивався ні словом. Дівчина теж мовчала. Так вони вийшли на край заповідника. В сяйві місяця, який котився на захід, заблищали велетенські щогли енергетичних споруд, сферичні ковпаки якихось будівель.

Рядом пролягали пункти літальних машин — гравільотів. Світозару і Ліо треба було розлучатися. Вони жили на відстані ста кілометрів одне від одного.

Світозар зупинився, винувато глянув на подругу.

— До побачення, Ліо, — сказав він.

Дівчина не відповіла. Вона якусь мить постояла, опустивши погляд донизу, потім важко зітхнула. Світозар ніяково переступив з ноги на ногу.

— Послухай, — тихо озвалася Ліо. — Я завтра лечу на Марс, на завод космічних автоматів… Запрошую тебе… Назавжди! — тихо додала вона.