Світозар зрозумів. Ліо хотіла стати його дружиною. Він давно відчував це, розумів, що це — цілком логічно, але чомусь все єство повставало проти такого «звичайного» почуття.

Як сказати їй, як пояснити, щоб вона не образилась?..

— Люба Ліо! — м’яко сказав Світозар. — Я не можу їхати з тобою!..

— Не можеш? Чому?.. — Голос Ліо впав, якось зів’яв і задрижав. Очі — тривожні зелені вогники — вперто шукали погляду хлопця. — Ти підеш з іншою?..

— Ні! Ні, Ліо! Ти ж знаєш, що тільки ти одна ділила зі мною мрії юнацтва. Але інші думки захопили мене… І я часто думаю, що не маю права віддаватися особистому! Я ніби чую голоси…

— Які голоси? — крізь сльози озвалася Ліо.

— Ти не зрозумієш! — непевно відповів хлопець.

— Он як? — загорілася Ліо. — Я не зрозумію! Ти просто хочеш, щоб я пішла… Хай буде так!.. Бажаю тобі щастя!..

— Зачекай, Ліо! Ти не зрозуміла! Зачекай!..

— Прощай, Світозаре! Прощай, друже! — прозвучало з темряви. Маленька постать майнула проти місяця білим платтячком і зникла.

Світозар важко зітхнув. Необхідно було пояснити їй. Вона все зрозуміла б… Але треба поспішати. Скоро наступить світанок. Приїде сім’я, щоб відсвяткувати день повноліття, а він навіть не відпочине перед зустріччю.

Хлопець мить повагався. Може, догнати Ліо? Потім вирішив — ні! Не треба!.. Він вийшов на трасу і попрямував до пункту гравільотів…

Подорож по системі

…З неосяжної темряви насувалися химерні, ніколи не бачені зловісні образи. Вогняні смерчі котилися по землі, руйнуючи будівлі, спалюючи вщент ліси, посіви, переслідуючи охоплені жахом юрби. По димних, брудних дорогах лежали спотворені вибухами машини, почорнілі труни людей. Чад і сморід стояв над світом.