— Там, де ти, поганий настрій протипоказаний, — сказав Синиця неусміхнено. І раптом загорлав несамовито: — Кажи, і негайно, бо кишки випущу, для чого з’явився і які вісті приніс?

— З’явився, щоб випити, залити душу коньяком чи, в крайньому разі, сухим вином, а вісті маю всякі, як і належить у нашому найпередовішому соціалістичному суспільстві!

Вони почали за звичкою балаганити, Некричеві було це приємно, він дивився на друзів посвітлілими очима, забув і про Клавдіїну нетактовність, і про Софію Гнатівну, забув узагалі про все — оце було справжнє життя: в розмовах і суперечках, начебто бездумній і нічого не вартій балаканині, коли насправді виважується мало не кожне слово й коли навіть мовчанка буває вагомою та багатозначною.

Арсен нарешті обернувся до нього.

— Не радий? — запитав.

— Хіба я можу!.. — щиро заперечив Некрич, та Арсен перервав його:

— То чого не відчиняєш ворота? Хочеш, щоб у мене вкрали мою єдину радість, вірну й надійну помічницю? Подругу днів моїх суворих?

— Подругу?.. — перекривив Пилип. — І ти смієш називати мерзенну “тачку” подругою?

Арсен презирливо пнув ногою блискучий нікельований бампер зеленої “Волги”.

— Твоя вилизана красуня нагадує мені хрещатицьку шльондру… Очі намазані, вії в два пальці, все блищить і переливається, а зазирнеш у душу — справжнісінький крокодил. Це Антон Павлович Чехов вигадав — про крокодила, але він, тобто Антон Павлович, не їздив у автомобілях, а ходив пішки. Бо за статистикою до тринадцятого року в царській Росії “Волг” і “Жигулів” не було зовсім, а тепер стільки-то штук, що становить у процентному відношенні…