— І свідчить про безперечні переваги соціалізму над проклятим минулим, — підтакнув Синиця. — Але ж ти б не відмовився від “мерседеса”?

— Я згоден навіть на “альфа-ромео”, — швидко відповів Арсен, — не кажучи вже про нову модель “рено”. Ти бачив нові “рено”, Пилипе?

Іван Михайлович відчинив ворота, і Арсен притулив свого нуль-третього “Жигуля” — пошарпаного, з погано вирихтуваним крилом — впритул до елегантної “Волги”. Однак Некрич знав, що зовнішній вигляд Арсенової “тачки” ні про що не говорить: на ній стояли сильний і бездоганно відрегульований мотор шостої моделі, нові відбалапсовані скати, і Арсен жартома обганяв навіть на рівній дорозі, не кажучи вже про гірські серпантини, бундючних власників новеньких і причепурених “Волг”.

Поставивши машину, Арсен удав, що принюхується, і заявив безапеляційно:

— Відчуваю запах копченого ляща. Й пива.

— Ляща ти й справді міг унюхати, — здивувався Синиця. — Але ж пиво!.. Воно ж у пляшках…

— Просто я вірю у твій інтелект, Пилипе. Бо справжня людина, маючи свіжокопченого ляща, не може обійтися без “жигулівського”.

— Помиляєшся: “будвар”…

— “Жигулівське” оболонського заводу аніскілечки не гірше за “будвар”.

— А наліпка?

— У справі виробництва наліпок ми ще поступаємося чехам, — не моргнувши оком погодився Арсен. — Я вже не кажу про взуття. — Поколупав носком черевика спориш. — Бачиш: зразково-показові черевики Ворошиловградської фабрики. Чомусь вони нагадують мені молотки — ними б цвяхи забивати, важать по кілограму, й підбори міцні, береш за носок, тричі ушкварив — і дюймовий цвях по голівку в дошці.

— І все ж ти носиш…

Арсен скосив очі на легкі й зручні Пилипові туфлі.

— Не всім же ходити в австрійських… Чи в тебе “саламандрівські”? На жаль, фірма “Саламандра” не забезпечує навіть усіх бажаючих кандидатів наук. Не кажучи вже про простих радянських трудівників.

— Так, — погодився Синиця, — ворошиловградський робітник, який склепав тобі оці зразково-показові, сам би з задоволенням швендяв у “саламандрівських”.