Некрич ішов і посміхався сам собі, відганяв від себе думки про цю звабливу, та все ж зовсім незнайому, чужу жінку, проте Софіїні очі стояли перед ним, мерехтіли незвичним світлом — бездонні й неспізнанні очі мадонни, — й Іван Михайлович зачудовано покрутив головою, нарешті визнавши, що ця Ларисина подруга зацікавила його. Подумав: шкода, не знає ні Софіїного прізвища, ні телефону. Софія — і все. Здається, розлучена, принаймні він зрозумів, що це так, а може, помилився? Зрештою, яке це має значення? Мабуть, він просто вражений знайомством з вродливою жінкою, так іноді буває: між чоловіком та жінкою виникають якісь флюїди, простягаються невидимі, проте цілком реальні нитки, немов срібний дощик на ялинці чи павутиння після дощу з поодинокими краплинами, але минає час, і все зникає, розчиняється, наче нічого й не було, лишається тільки легкий сум за втраченим.

Однак наступного ранку Іван Михайлович згадав широко поставлені й темні Софіїні очі: йдучи на роботу, думав про неї, а після обіду не втримався і подзвонив Ларисі. Почав здалеку: якою вдалою виявилася вечірка і яким смачним тортом пригощала їх Лара. Лариса розчулилася: певно, всі жінки зліплені з одного тіста, і визнання їхніх кулінарних здібностей мов єлей на душу, — вона буквально заджерготіла в телефонну трубку й, перше ніж Некрич встиг вигадати привід і запитати про вчорашню знайому, запросила його на каву, начебто між іншим повідомивши, що прийде й Софія.

Іван Михайлович, хоч і не міг подолати в собі якесь підсвідоме почуття ніяковості, хоч і догадувався, що Лариса спеціально вигадала цю каву, аби ще раз звести його з Софією, пішов до Синиць. Софії не було, Некрич не поцікавився, чому не прийшла, проте кава здалася надто гіркою і настрій зіпсувався.