На цей раз він наполіг на своєму й провів Софію додому. Софія мешкала близько Львівської площі, вони проминули пам’ятник Богдану Хмельницькому, й Іван Михайлович затримався біля бронзового гетьмана. Сам він, звичайно, не міг цього бачити, та літні науковці з їхнього інституту розповідали, що колись, у тридцяті роки, на Богдана під час революційних свят напинали чорний брезентовий чохол, щоб Хмельницький, якого вважали представником реакційної козацької верхівки й класовим ворогом, не псував трудящим святковий настрій. Іван Михайлович розповів це Софії, вона сміялася весело й щиро, потім взяла Некрича за руку, й вони обійшли пам’ятник мовчки, навіть якось урочисто, віддаючи шану великому пращурові. Потім Софія просунула Некричеві руку під лікоть, і плутаниною завулків вони вийшли до Львівської площі, замкнутої і причавленої новітніми бетонними потворами. Софія зупинилася в сквері й сказала, що після спорудження тут високої башти площа втратила для неї усю колишню привабливість. Іван Михайлович відзначив про себе слушність цієї думки: він гадав, що вони з Софією трохи посидять на лавочці, проте вона раптом заквапилася, перебігла Велику Житомирську, ні разу не озирнувшись, хоч Іван Михайлович подумки просив її про це. Однак тепер він мав Софіїн телефон, крім того, вони домовилися зустрітися в неділю біля палацу “Україна” й піти на концерт квартету “Явір”.
Потім Некрич зустрічався з Софією двічі—тричі на тиждень: ходили в кіно, на концерти, у театр Франка, вечеряли в ресторані “Київ”, де сиділи аж до закриття, потягуючи неймовірно смачне шампанське.